Поезії

Тетьяна Шлапацька
11 клас
хіміко-біологічого
профілю
2011-2015р.р 
Що трапилось,мені не зрозуміло...

Що трапилось,мені не зрозуміло…
Бабах,і в одну мить лежу.
Це щось-мене,мов пострілом у спину.
Це щось-я ,мов життя держу.
Це щось-в мені,мов кулька,десь у тілі
Всміхнувшись-окрилило враз
Це щось-таке прекрасне в ділі
Таке нестримне і живе,мов час.
Це щось-любов,і я її узріла
Незнаю спражнє це чи може як завжди,
Життя своє у ньому я зустріла,
За ним біжу,й кричу йому : “Зажди…”
Сказать “метелики у животі”,
Це мабуть- промовчать.
Це вперше у своїм житті,
Я сміла відчувать.
І постріл в спину-не завжди вбиває.
Бо деколи він може окрилить.
Проте любов не всяка окриляє.
А всяка,може й справді вбить.

Слова так легко вилітають

Слова так легко вилітають
кудись, мов птахи-до небес.
Так легко б’ють і важко так збирають
по кожній ноті-полонез.
вони спонтанні,мов думки,
мов сніг-чимдужч спадають
Та в тиші цій і космос, і зірки,
що наполегливо палають.
І кожне слово на вагу.
Є слова-пір’я,є-залізо,
Є- ненавиджу,є – люблю
і кожне з них в свідомість лізе.
Слова стріляють влучно,в серце
Палким вогнем палають у душі,
Довіри закривають дверці
і сльози десь в собі лишив.
Нічого ми не розумієм
та, що ми знаєм взагалі?
жалітися лише ми вмієм,
Кричавши десь у далині.
Так хочем наздогнати промінь,
коли у темноті живем.
Життя бо наше тільки гомін,
в якому ми спокорено ідем.
Чи варто йти,а може варто зупинитись?
Сказати варто чи мовчать?
думки з словами мають десь зустрітись
і один одного від тоді помічать.
Слова ,мов птахи прагнуть до польоту,
у клітках бувши золотих.
Життя, мов музика,де слово-ноти,
де кожен звук останній-щось притих.
Слова так легко вилітають.
шукають щастя десь зза хмар,
у душу швидко поринають
слова це дар,безцінний дар.

Хочу, щоб ти зігрівав мені руки

Хочу, щоб ти зігрівав мені руки
при кожному морозі,який добирався до душі
Щоб бачила сором*язливі звуки
Які ховались десь у тишині

Цілодобово хочу я весни
Щоб проліском розквітла зараз
Щоб,мов сніжок, кружляла у мені
І вітром стала,на відкритий парус

І цей кораблик,легко так піде
мов паперовий-у сліпий туман
І з нього ми з тобою не зійдем
Вдихаючи простий самообман

Ти морем станеш-я маяком твоїм,
неясно так ховаючись у тьмі.
І море це завжди буде моїм
Потрібним світлом у пітьмі

Я хочу,хочу,знову хочу я
Щоб зігрівав мені ти руки
Щоб в тишині,жила десь течія
А в ній—сором*язливі звуки

Я забуду тебе тільки тоді-коли ніколи.

Я забуду тебе тільки тоді-коли ніколи.
як можна це забути взагалі?
цей кожен дотик твій,немов уколи
десь так безповоротньо тікає вдалині
і сумно так згадати те минуле
яке забрав ти мов валізу,і пішов
наівно думати,що все це вже забули
і щастя в інших,кожен з нас знайшов
куточки губ невимушено підіймуться
коли в розширених зіницях станеш ти
повіки стомлено ураз зімкнуться
і мрієш викинуть,забути і піти
а як забути,як піти,як викинуть?
і як змиритись з тим,що я одна
і як до темноти привикнуть,
і до усього де тебе нема.
нема.я всюди вже шукала
і спогади присипала зима
у порожнечі я тебе гукала

тебе нема.ніде тебе нема..

Музика

Музика.Тобою я живу.
Ти всю мене заповнюєш собою.
Ти океан,в якому я пливу
Ти перемога з сумом і журбою
Мелодія-політ,а ти-це крила
Ти вічність у людських серцях
Чарівна ти,цікава,мила
У всіх початках ти й кінцях
Ти сон.І я не хочю прокидатись
Я хочу засинати знов і знов
В ідилії мелодії купатись,
Тобою наповняти свою кров.
Немов повітря ти,яке я відчуваю
Яке дарує щастя мені мить,
З тобою все я забуваю
з тобою,хочу далі жить

Тече вода дитячих сліз

Тече вода дитячих сліз
швидкою течією поспішає
кудись у поле,там-де ліс
сумною пісенькою грає
у пісні тій,співа яку дитина
захована образа неземна
вона висока,мов людина
не ясна,як самотня темнота
вона,мов жінка-у розквіті сил
щаслива зовні,та не з середини
кружляє поряд,як кімнатний пил
не забувається ані хвилини
ви думаєте сльози-це дощі?
помилка.сльози-це образи
що холодно стікають у душі
на непочуті нами фрази.

Чому ми перестали відчувати?

Чому ми перестали відчувати?
Куди поділася душа?
Ми ж перестали вже літати
у мріях,снах і почуттях
Ми ж перестали почувати
Кохання,дружбу,радість,сміх
ми ж вже не вміємо кохати
зі щирісттю,без драми і усіх,
усіх ілюзій,фальші і брехні
чи це потрібно вам,мені?
ми ж як заручники життя
які не мають права
на щастя,долю і буття
і лиш сивенька мама
промовить пару слів:
-ти будь щаслива,доню,і скільки тижнів,скільки днів би не пройшло
ти пам*ятай моє прохання
будьласка,пам*ятай.
вона ледь стомлено всміхнеться,
і по щоці піде сльоза
вона піде-й не озирнеться,
піде навік з мого життя
ні,ні вона ще не померла
вона втратила почуття
і щирість,й сміх,любов
відвагу,радість й каяття
вона не хоче почувати
це завелика ноша
чому,ми перестали відчувати?
куди,поділася душа?

Ви всі з закритими очима.

Ви всі з закритими очима.
Немов сліпі,ідете по життю.
Ви чуєте лиш шум навколо,
Крокуючи босоніж по сміттю
Воно нічого вже не значить,
Ви, стали щастя забувать.

Забули ви і дружбу щиру,
Вона вже стала, як товар
І гордість стала навхрест миру,
І слово заховалось за удар,
І усмішка сховає за собою
Ту помсту, бвль і злість,печаль.

Стиснувши вилиці до болю,
Минулий той згадаєш жаль,
Ширшаві губи заховаєш,
Щоб не згадати те тепло
Мурашки від якого пробігають
Згадавши те, що вже пройшло.

Ви, не біжіть вперед-впадете,
Перечепившись за слова,
У мертві спогади зайдете,
Затягне вас ця глубина
Затягне так, що захлибнетесь
У морі спогадів і снів,
І звідти більше не вернетесь.
Продавши милість на лютий гнів…

Ви всі з закритими очима.
Немов сліпі,ідете по життю.
Ви чуєте лиш шум навколо,
Крокуючи босоніж по сміттю…

Ти полюби мене,будь ласка,полюби

Ти полюби мене,будь ласка,полюби
так палко й сильно-щоб душа співала
Знайди мене ти,розшукай з юрби
щоб посмішкою тобі щастя дарувала

Візьми мене за руку й поведи
За обрій снів та мрій моїх сердечних
Ти забери мене,будь ласка,забери
у світ ілюзій слів таких доречних

Ти обійми мене,лиш так-щоб я відчула
що поряд ти,мов тінь моя
скажи “Люблю” будь ласка,щоб почула
і щоб любов зійшла,мов та зоря

Ти поцілуй мене,будь ласка,поцілуй
Щоб солодом тим я закрила очі
Сумуй за мною,кожну мить сумуй
коли у снах являюсь я в покорі ночі

не залишай мене,будь ласка,не залиш
на роздоріжжі темноти й обману
я подивлюсь на тебе,поки спиш
завівши у свою оману

я полюблю тебе тоді,так полюблю
що серце в п*яти буде десь тікати
Так,що цей світ я десь згублю
і буду щастя,мов альбом гортати

Я полюблю тебе,я чесно полюблю
будучи поряд ти не будь далеко
лиш це прошу,благаю я тебе,молю
не відлітай від мене,мов лелека

Ти полюби мене,будь ласка,полюби
я ж так тебе чекаю та шукаю
знайди мене,ти розшукай з юрби
я полюблю тебе,я чесно покохаю.

Я щастя запалила сірниками

Я щастя запалила сірниками
воно палало яскравіше нас
я кожен грамм його зробила тайниками
про це дізнався тільки ти і час
ти пам*ятаєш? зірки запалали
тільки для нас,лише для нас
на жаль ми ще про це не знали
ми прагнули забуть про час
ми забували поряд всесвіт
ми поряд-забували все
в обіймах поряд-потрапляли в безвість
в рядках,ховавши їх есе
та смак наш,пам*ятаю досі
він з присмаком кориці-оп*янив
він зігрівав мої вуста в морозі
і мов міраж,мене манив
я падала,та страху не було
за руки ми летіли разом
між нами щось цвіло,жило
воно насичувалось часом
і хто-зна скільки я літала
і хто-зна чи дізналась я
що все це щастя я вгадала
що все це жастя це моя
безглузда божевільна голова?
мов дощ,мов ваза він розбився
в реальності-коли туди ішов
він в снах моїх,якось втопився
себе у снах він вмить знайшов
його вже більше не шукаю
напевно досі він десь є
до нього рідко повертаю
це щастя вже і не моє
і сірники,ті що виноваті
ті що палали краще нас
вони були такі завзяті,
ось так наївно зупиняли час
вони згоріли миттю,швидко
спалили поряд кисень весь
без нього жити мені бридко
і забуваю я про честь
у сірниках уся дилема
а може навіть навпаки
це не моя уже проблема
я закохалась,все таки..

Люблю

Люблю.Вас всіх і до безтями
Кричу.Ніхто не чує
Лечу та падаю у яму
Сумуючи за Вами,до безтями
Я плачу,та ніхто не бачить
не дихаю.ніхто не відчуває
напевно ви забули,значить
що серце у людей буває
лиш подих вітру,щось в мені тривожить
лиш осінь та підтримує собою
лиш ніч у душу щось положить
закривши світ широкою стіною
лиш сірі хмари скажуть правду
а всі живуть брехнею
-на цій землі немає правди
і лиш ця фраза стане нею
та що ж це сталося із вами?
чи я така сліпа була?
це все залишиться між нами
і правда ця,і в ній прихована журба
мене почуйте,бо я безтями
моя душа сумує
Люблю.вас всіх і до безтями
Кричу.ніхто не чує

Розплющу очі-та подивлюсь в життя

Розплющу очі-та подивлюсь в життя
Я гляну в нього без завіс,ілюзій
зроблю назустріч крок-без вороття
що буде не в моїй заслузі

я буду йти по стежечці живій
що відведе мене кудись далеко
і під ногами буде деревій
над головами полетять лелеки

крізь ребра буде розквітать бузок
і п*ять пелюсток буде в кожній квітці
І через річку проведу місток
і я втечу,кудись подалі звідси

я буду бігти,поки не забракне сил
я буду бігти,поки є надія
і полечу-розправив крила
ще далі неба-там,де мрія..

Все -складно

“все -складно”,-хочу вам сказати
і всі слова висять на-вішаках
не знаєш навіть з чого починати
і падаєш,мов сльози по щоках
і світ стає таким несправедливим
таким незвіданим,жорстоким, сумним
і як панянка-норовливим,
і ти не знаєш,що із ним
“все складно”,-хочу вам сказати
не у житті,а в вас самих
із цього варто починати
із слів-дорослих та малих

На підвіконні вазони переймаються..

На підвіконні вазони переймаються,
І їх хвилює все,що за вікном.
І їм туди б,вони тут не ховаються,
Вони не сховані тут за міцним замком.
Їм би обняти землю ширше,
Ковтнути сонця на весні.
Їм би в повітря вирости ще глибше,
Їм би свободи як мені.
І крім вазонів,десь на підвіконні,
Десь за вікном,у затишних кутках,
Коли дрібнички стомлені і сонні
Сховались люди,у своїх страхах.

Дощ

І б*ють,мов дзеркало засніжену хмарину.
Вона сполохано літає поміж всіх.
Її не розуміють,як дитину,
І сумом відганяють сміх.
Її б обняти,ковдрою накрити.
І десь сховати в щасті,хоч на мить.
І сум її на небесах зарити,
Щоб не хотілось сльози лить.
Та де б там, марні це надії,
Вона самотня там,чужа.
Бо на землі її всі мрії,
Вона вгорі,внизу-душа.
І зовсім вже розчарувавшись
сумно заплакала вона.
І враз для себе здивувавшись,
на землю кинулась сльоза.
Земля.Тепер вона із нею,
Вона в обійми прийняла її.
Вона вже дихає землею,
Вона тепер -дитя землі

 

Анжела Гордійчук
11 клас
хіміко-біологічого
профілю
2012-2015р.р
У полоні темноти
Ніжно співають 
водою струмки.
Вони про все знають,
вони, як вітри.
Переносять журбу,
що дівчина залишила,
описують владу.
Що непідкупна була.
Вже багато води
протекло, пропливло.
Інші стали люди.
Усе не так як було .
Жіночність, чутливість
незнана тепер.
Є тільки підступна зрадливість.
Уже не потрібно манер.
Люди підкупні,
як і колись.
Думки у всіх брудні.
Якщо хочеш – змирись.
Рожевий світ

Свіжість орхідей
супроводжує життя.
Маю купу я ідей,
хочу творити майбуття.
Завтра осінь пролетить.
Золотаве листя
таке багряне, мов горить
і прикраша Полісся.
Сонце кличе до небес.
Промені грайливо сяють.
Я, наче Геркулес,
всі мене вітають.
Відчуваю силу.
Серце, мов квіткове,
яскраво прагну миру.
І життя стане кольорове.
Якби усе було
таке, як і мій сон.
Майбуття красиво б загуло
й розквітло, мов бутон.
Краса,краса
усе немов із казки.
Чорна раса,
живе й знімає білі маски.
Скрізь гармонія,
навіть у серцях.
Цвіте піонія,
а троянди – у думках.

Подих мрій

Пухкий туман  покрив усе навколо .
Навіює дурман,здається, що повсюди голо .
Відчуття, що небеса усюди
 
і ти – могутній чарівник.
Тебе не бачать люди,
ти був ось тут – і зник.
Яка цікава ця пора,
ніби усе спить.
І я паную тут одна,
це безкінечна мить .
Сонячне проміння
 яскраво пробивається,
й моє чарівне вміння
 уже потроху забувається.
Розсіюється світ,
 а з ним і туманець.
Розпустився цвіт,
 як у багатих гаманець.
Все прокинулось,
 та не я.
Диво не зупинилось, бо попереду нові дива.

Неласкавий друг

Між тихими думками
пролітають і скажені.
Між бурхливими ріками

бувають і виснажені.
Між тобою і мною

літають навіть іскри.
Ти полонив собою
і поділив усе на сектори.
Сектор ми,

і сектори, що поза нами.
У нашому квіти й квіти …
У інших те, що було колись садами.
Ти зміниш все,
якщо уже все не змінив.
Ти пролітаєш по шосе
і розбиваєш серце, що згубив.
Ти краще вже забудь мене,

бо далі просто неможливо…
Я задихаюсь, не вбивай мене,
мене врятує тільки диво…
Чому ти десь не там літаєш,

де колись витали ми удвох ?
Чому мене вже не пускаєш
туди, куди впускаєш багатьох ?
Своє серце ти замкнув,
залишивши мене біля дверей.
А сам так глибоко проникнув
у світ мої оранжерей.
У саме серце,
у центр дитячої душі,
в характер з перцем
потрапив і відразу залишив..

Вінковий ранок

Мереживними співами
ранок розпочався.
Із птахами, мов дівами.
 
За променями місяць заховався…
Закутавшись у хмари,
поринув у блакить.
 
Такі рожеві ці ранкові чари,
 
що навіть і душа кудись летить,
 
кудись злетіли і думки .
Свідомість чиста, мов сльоза.
 
Які красиві ці сади
 
і веселково-чистая роса.
І я не в казці, ні!
 
Я просто в дома,
 
я не у якомусь сні, в який засмоктує утома.
Тут співають птахи,
і щирі, гарні українці.
Тут дзвенить і спів комахи,
 
бо я на Україні ! Бо я не на одинці..

***

Стікає ріками сльоза
по ніжному обличчю
І розливається, немов гроза,
між садами по узбіччю.
Тихим хриплим шепотом
звучать несказані слова,

із холодним зимнім смутком
спалюють її синів тіла.
Горять як щоки, так і очі,

палає і травмована душа.
А сніг літає поміж зір і ночі
і плине по лицю ота вода.
 

***

Терпкими спогадами
й хмільними вітрами
загартовувалась Україна.
Разом з дітками своїми

і плаче, і пала,
бо знущаються до тла,
а вона стоїть й стояла.
Любов сильніша, ніж війна.

***

У великих красивих очах
Дрібнесенькі сльози.
Крики на пухкеньких вустах,
У душі витають морози.

Зброя в дитячих руках,
Скрізь пробігають загрози.
Мрії захоплені в муках.
В Україні війни ідуть ,грози …

Знову дітки в тернових вінках,
І знов проливають матері наші сльози!
І знову скорбота на плечах!
І знову у влади невиправні курйози!

А у ворогів свято було на днях .
Святкували, що нас поламали,
Але то все лиш на словах.

Святкували, що нас пошматували,
Та от, що кров наша на їхніх мечах,

То про це вони не сказали.

Містерія

Я б хотіла, як вони,
незважаючи на злидні,
йти до мрій та до мети.
Здається нескладно, але не мені.
Бо вони у кіно,
я ж наяву.
Там життя розкішне, мов золото,
у тих, хто довіряє мареву.
Фантастика, вигадка,
а так хотілось до неї.
Колись була я легка
й вірила у нездійсненні мрії.
Усьому хочеться вірити,
як у дитинстві.
Знову і знову я буду мріяти,
щоб так пощастило мені.
Увімкну телевізор
і поселюся у іншому світі.
Буду наче ревізор,
дивитись чи здійснюються мрії.
Тут я хочу бути,
у світі фантастики.
Й навчусь я ранок любити,
як ці чудесні істоти.

Віолетта

Оксамитами заблищали 
сині очі.
Ніби знову обіцяли ,
що правдиві і дівочі.
Довгі вії
лоскочуть обличчя,
коли обіймаєш її.
Вона дивиться
пристально й манить.
Навіть у пітьмі
твій розум дурманить.
Кокетливий змах
шовкових повік.
Поцілила ? А ні – промах,
він до цих чарів звик.
На нього не діють
 
грайливі, дівочі,
красиві, що грають
 
проникливі очі .

Запальнички

Маленькі дрібнички 
оточили мене.
Наче мінливі запальнички
обпікають .І все
таке червоне,
гостре і гаряче.
Хтось просто не пише,
й кривдить боляче.
У мені горить
 
той їхній вогонь –
вони подарували мить,
 
але були осторонь.
Палає гнів,
багряне серце.
Й не чую я спів,
і очі пусті як скельце…
Хочу викричати
 
те, що мене спалює.
Не вмію прощати,
нехай любов гниє.

Ранкова пісня

Дивлюся вперед.
Минають вогні,
позаду намет
десь там – у пітьмі.
Іду щось шукаю:
чи щастя, чи гнів.
Я точно не знаю,
заходжу у Львів.
А може і ні…
Шукаю пригод,
бо все це у сні.
Десь там український народ
співає красиві пісні.
Іду та й шукаю
і ось я у гаю.
А гай так мене зустрічає,
стелить траву,
росою вмиває,
усе наче наяву!
Десь там літа птах,
й струмок десь біжить.
Бачу крил я змах,
дивлюся, а він ось летить.
А то пролетів,
пробіг чи промчався
час моїх снів,
а сон ж тільки почався…
Розплющую повіки –
навколо буденність.
Сон, наче ті ліки
розбудив натхненність.

/su_spoiler]

Гіркий мій каприз

Прокинувшись, я зустрічаюсь
із своїми думками,
з ними й вдягаюсь.
Вони колихають мої рани.
Наче вітер осушують,
і в зливах емоцій
спати мені не дають.
Вітре думок, ти постій!
Вітер ти наче,
а наче і ні.
Не даєш забути ти горя,
з тобою так боляче знову мені.
Не вітер й не море...
Ти ніби той бриз,
що здобрює горе.
Ти мій незабутній каприз.
Ти - душа моя,
ти - сонце в мені,
ти - це є я .
І навіть у сні
наче ти хмара,
а може, й дощ навесні,
а може, й пустеля Сахара.

Емігрант

Вишневі уста  створили промову,
а мова проста про рідну діброву.
Де щебече соловей
 і грають води .
Ходить, наче Прометей
 та й чека відради .
Ходить по чужині, плаче та сумує.
Клявсь колись дружині,
 а тепер і не цілує.
Чужі краї
 безжальні до нього.
Не збулись тут мрії,
 не знайшов тут свого .
Далеко родина,
 друзі забули .
Тяжка тая днина
 поглинула тих, що любили.
Зрадив своїх – чужі незлюбили.
Наче й не гріх,
 але його не простили.
Тепер одинокий, наче мак серед поля.
Не втече кароокий,
 така його доля.

Смарагдовий музика

Лагідний погляд й красиві вуста.
Пошарпаний вигляд,
 а в думках небеса.
Має скривджені пальці лютим холодом.
Він грає на скрипці, бо змучений голодом.
Не має рідніших
 за скрипку стареньку .
Не має навиків інших,
 тільки талант і простоту.
Не вміє брехати,
 каже як є.
Тому й немає де спати, тому і сам досі живе.
Простий музикант,
 та щось в ньому є,
у ньому не тільки талант,
 але і прекрасне живе.
Для всіх його скарб
 – загадка, що у пітьмі.
У середині безліч фарб,
 які він показує тільки мені.

Живий листопад

Легким подихом впав листок.
Ніжним дотиком
 торкнувся троянд пелюсток.
Вітер його безпощадно
 кида в врізнобіч,
але йому не холодно, бо він просто річ.
Деякі люди
  схожі на нього:
б’ють їх у груди,
 а вони сильні і їм нічого.
Наче мертвий
 листок та людина.
Наче стіна сильний,
 хоч він ще й дитина.
Сам з народження
 й любові не знає .
Незрозумілого походження
 у сиротинці блукає.
Має велику він душу,
 в яку, на жаль, усі плюють…
Слова в ньому ніжні давно вже живуть .
І хто зна, що буде далі ?
Можливо, не здасться ,
 можливо, не підкориться долі.
І йому усе вдасться,
 він вийде з неволі.

Злидень

Так коротко пройшло, швидко промайнувши,
А тіло холодом гуло,
 водночас лавою бринівши.
Всередині усюди темнота,
 що з ніччю не зрівняти,
була глибока пустота
 в мені, яку не хочу мати.
То просто осінь
 з’явилась за вікном,
то просто лінь
 окутувала гірким злом.
Мінлива слабкість
 і головна біль .
Холоду швидкість
 загнала у рани сіль.
Тепер хворію…
І дощ не тільки за вікном,
тепер здоров’я я лелію,
бо більш не хочу бачити синдром.

Людина, як доба

Люди дарують нам час,
будучи їм же ж водночас.
Батьки, як буденність.
Вони є у кожного,
з ними й грім, і радість
серед дня Божого.
Брати, як і друзі –
вихідні дні чи відпустка.
Не любити ти їх невзмозі,
вони ж, як троянди пелюстка.
Ніжні й красиві.
Та без уваги й тепла
частенько проливаються зливи…
Та й вони не без добра.
Кохані – то свято.
Якщо вони справжні,
від них ти чекаєш багато.
Вони несхожі на інші дні,
бо дарують кохання
з гірким смаком болі.
Не спиш ти до рання
через них і ходиш поволі.
Та інколи все це обман,
і серце не тріпоче,
бо був то всього лиш роман,
а розум і знати не хоче…
І після свята
приходять на поміч буденності дні,
а мати твоя рідна й свята
лікує рани душевні.
Чекаєш вихідних
таких солодких і теплих.
А потім надієшся на свято
якого не буває забагато.

25.07.2013р

Стародавня магія

Цікаві мандри 
у них попереду,
що ведуть між сугроби.
Ведуть череду.
Старі волхви
навчають юнаків.
Щоб і ті мудрими були
й жили поміж віків.
Величні навчання
виснажливі стали.
Смертельні страждання –
про них ми не знали …
Залишились сильніші
і уже ідуть не молоді.
Несуть тяжкі ноші.
Несуть на собі.

Кришталь

Стосунки дуже тонкі,
вони на тендітній основі.
Кожен будує старанно,
та буває наші зусилля на марно.
Розбиваються на дрібні частинки.
Такі мізерні, мов пилинки.
Наче вибух емоцій
чи страх ілюзій…
Розламуються вони
неважливо у які дні.
Так швидко й так феєрично,
інколи навіть публічно!
Гучний джаз пролунав –
й кришталь розбився, пропав.
Розбиваються келехи від співу,
а стосунки – від гніву.
І часто кришталики,
западають, мов душі частинки.
А люди страждають,
будують і знову ламають.
Бо нерозсудливі, не знають,
що серця чужого кришталь розбивають…

Реалія

Живем. Ніби сліпці

пеленою окутані .
Наче й недурні,
але у скруті;
ми бажаємо сонця,
хочемо до нього .
Дивимось у віконце –
а там вже нічого…
Темрява покрила усе,
і навіть віра
 
покинула мене.
Залишилась одна,
одна тільки надія.
Згасає мій вогонь…
А я от про що мрію:
щоб світло засяяло
й ніхто не був осторонь,
щоб все розквітло та ожило .
На жаль, так ніколи
не буде і не було.
Бо темрява та
 
засмоктує глибоко,
брехня ж бо вона,
 
народилася з людством,
з ним і помре.
Охоплює болем
і вбиває мене.

Переплетіння чистоти з темрявою

Посмішки, цілунки.
Фальшиві обійми .
Непотрібні дарунки
 
зі смаком весни .
Безкінечні сварки,
гнів і бійки.
Сльози, крики,
брехливі стосунки …
Для кого, для чого
 
ця гра напоказ?
Не розуміють нікого
і обпікаються ще раз.
Незрозумілий вік,
погляди незрозумілі.
Чую, здається, червоних крик
троянд, що стали білі.
Перелюб чиню,
пишучи таке
та хіба “люблю”
дійсно стане безглузде?
Осуджую й гноблю
таких квапливих.
Дивлюся…

СПРАВДІ НЕ ЛЮБЛЮ
людей брехливих.
Це ніби сплетіння
неправди і сяйва.
Його поєднує нове покоління,
якому з глибин душі йде ганьба.

Крик

Ці бридкі благають:
“Правду скажи,
скажи всім, хай знають,
тільки не мовчи!”
Правду хочете?
Тримайте, ловіть.
Мене ви калічите
 
і днини щасливої мить.
З усіма підряд
і де завгодно.
Здійснюєте обряд,
ніби це дійсно модно .
Крадете, вбиваєте
невинні життя.
Чеснот не бережете ,
а потім згубите дитя .
Навіщо ж клялися,
навіщо божились ?
Звідки такі ви взялися ?!
Краще б не народились.
Багато ще гріхів
 
не хочу промовляти.
жахливих цих подвигів
не буду писати.
А тепер зіпсовану
 
днини щасливої мить
 
не загладжу словами.
Тепер я ношу
шрами в душі, подаровані вами .
Та нехай! Щоб не казали,
що мовчу я знову.
Хіба ж ви не знали,
що звершу я чорну промову
 

Гість

Дотик пальчиків грайливих.
Усмішка з тих
 днів щасливих.
Сама горить,
 палає.
Сміється й щастя
 поглядом впускає.
А я захоплююсь красивими
 очима,
у них глибокий бачу тягар
 за її плечима.
Дивлюсь на дівчину з очима неба
і більшого мені, мабуть, не треба.
Відчуваю танення
 себе у ній.
Вона поглинає мене
 силою своїх вій,
а на них оксамитом
 бринить сльоза.

І погляд аж горить.
(ЇЇ розгнівала ,напевно,
 моя Дияволиця.)
Та вона все ж прекрасна, мов жар-птиця.
Золотаві локони
 спадають,
й легким запахом
 меду огортають.
Так схожа вона
 на знайому, 
таку водночас близьку
 й невідому.
Такий ж сміх
 та погляд.
Красива ,тендітна
 на вигляд.
То небесної мене
 частинка.
Вона – моя доброта
 й кровинка.
Завжди позаду
  ступає,
від бід і горя
 мене оберігає.
Вона мій хранитель.
Красивий небесний
  учитель.
Янгол побував тут зі мною.
Осяяв мудрістю
 й красою,

застеріг від помилок
Мій блакитноокий
 Ангелок.

Морська легенда

Яскрава блакить мене зустрічає
і сонце так горить, наче золотом сяє.
Тепло охоплює
 усе навколо .
Цвітом пахучим зачаровує
 й буя кольорово .
Ця літня пора сьогодні прекрасна .
Й літає тут моя душа
 в ейфорії щастя.
А синє море біля ніг щось лагідно шепоче,
Жорстокі хвилі б’ють поріг , воно щось мені сказати хоче.
Береже якусь таємницю про далекі роки.

Заходячи сіллю у рани, про біль катастрофи.
Про таємничі епохи,
 що на дні лежать .
Закривши повіки,
 чую магічну мову,
то мушлю тримають руки,
 й вона розповідає знову.
Про Ларін – чудне дівча,
мати її Аквамарин, що русалкою була.
Самсон – батько Ларін
 був володарем царства.
Розумний і відважний воїн,
 оберігав підводні багатства.
Якось люди довідались, що під водою скарби .
У зброю зодяглись
  і у бій пішли.
Військо Самсона
 трималися гідно ,
та війна була кривава,
 і пропало золото й срібло.
Море все кипіло від болі і страждань .
Люди всіх покрили пеленою жадібних бажань.
Зостались у моря лиш хвилі та Ларін,
що сховалася від горя
 біля великих брил.
До цих страшних днів
 море було солодким.
Та сльози Ларіна і гнів
 зробили його солоним.
З тих пір море носить свою таємницю.
Про те, через що воно штормами мститься людству.
Розплющу очі – яскрава блакить мене зустрічає,
і сонце горить ,
 а море бушує, співає.
Про Ларін
 – дивне дівча,
Яка зробила його солоним
 і вік в самотині жила.

Подих мрій

Пухкий туман  покрив усе навколо .
Навіює дурман,здається, що повсюди голо .
Відчуття, що небеса усюди
 
і ти – могутній чарівник.
Тебе не бачать люди,
ти був ось тут – і зник.
Яка цікава ця пора,
ніби усе спить.
І я паную тут одна,
це безкінечна мить .
Сонячне проміння
 яскраво пробивається,
й моє чарівне вміння
 уже потроху забувається.
Розсіюється світ,
 а з ним і туманець.
Розпустився цвіт,
 як у багатих гаманець.
Все прокинулось,
 та не я.
Диво не зупинилось, бо попереду нові дива.

Містер Х

Обличчя глазурове
солодом бринить.
Воно ніби трояндове
й шовкове.
І знову, знову манить…
Ніжна посмішка,
що змішана з весною
і сонцем літа –
зачаровує собою.
Яскраві акварелі
в оксамитових очах.
Та безумні каруселі
у його думках.
Так цікаво грають
із розумом моїм.
І навіть не питають
 
чому не вірю їм.

Лелека

Ми завтра не побачимось
і після завтра, мабуть, теж,
але тебе знову не забуть
і тане дружби наш манеж.
Відблиск раю у очах,
рожеві окуляри
додають пилу в думках
і наступають чорні хмари.
Твій подих,
голос-крик.
Моєї душі це продих,
до якого розум звик.
У трояндових вустах –
скупі слова…
У мене виник страх,
що, мабуть, ти вже нежива.
Десь ти загубилась,
 
а, може, і пропала.
Я давно втомилась
шукати ту, яку я знала.
Ти зовсім не така,
якась далека,
і кава не гірка.
Ти відлетіла, мов лелека.
Знаю, що повернешся ,
повернешся до мене.
Ненадовго зостанешся
і подаруєш ту себе.
Знову волошкова станеш .

Обіймеш і не потрібні більш слова,
бо ти іще прийдеш …

Моя волошкова

Пролинають роки,
відходячи у майбуття.
Ти – наче цвіт квітки,
що була одвіку моя.
Погляд цариці,
уста шовкові.
Одна лиш ти, білолиця,
а очі зелено-волошкові,
завжди лагідно підтримують.
Люблю тебе як друга
і ти мене, мабуть.
Наче волошки ми з одного луга
і разом нам довіку буть.

Софія Грицак

9 клас
хіміко-біологічого
профілю
2013-2017р.р

І знов сокирами шакали..

І знов сокирами шакали
Рубали, різали наш сад,
Та осторонь ми не стояли
І на кінець ми не чекали – 
Камінням Беркут закидали
Із-за народних барикад.

Спочатку мирно ми стояли
І кожен пост охороняв,
А беркутівцям наказали…
Вони тоді й на нас напали,
Лежачих били-добивали,
Так Янукович ім сказав…

А барикади розростались
І нам народ допомагав.
Ми прибували й прибували,
Народу більше все ставало,
Майдан і далі будували,
Це кожен бачив, хто стояв.

Усе нові та нові смерті
І люди гинули за нас.
Такі прості, такі відверті,
Такі сміливі, горді, вперті…
І, все ж, нові та но’ві смерті, Але то був НАРОДНИЙ час.

Була війна народу й влади,
Коли страх виллявся за край.
Ніхто б війні тій не зарадив.
Спинитись кожен третій радив,
А ми хотіли лиш пишатись:
Ми ВІДСТОЯЛИ власний край!

Яна Дем'янчук
9 клас
фізико-математичного
профілю
2014-2015р.р
Непричесана та неприкаяна...

Непричесана та неприкаяна,
Світом навіки відчужена,
Лежить моя мрія прогаяна
Сред хвиль у морі простуженім.

Намокла дощами останніми,
Спопелена небом окисленим,
Засипалась хмарами ранніми,
Забулась у небі замисленім.

Журиться ходом навіяним,
Віється довгими ночами,
Пінилась солодом мріяним,
Грала зопалу з прочаним.

Видута з ночі, засяяна,
Бродить по світі, покинута,
Місяця променем сяяна
На узбережжі розіп’ятім.

Довірлива та обморожена,
Морем солоним заплакана,
Лежить вона ниць, заворожена
Сяйвом світу зіжмаканим.

Ранковим цвітом засипана,
Лежить моя мрія прогаяна
Сред тисяч таких же простуджених,
Непричесана та неприкаяна.

Зігріта холодною даллю...
 

Зігріта холодною даллю,
Осіння історія лине,
Пливе під зажурені хмари,
Під вербами тихими гине.

Засмучена криком лелеки,
Осіння історія лине,
Плекає ключі білосніжні,
Під сонце замерзлеє плине.

Розгублена літом недавнім,
Осіння історія лине,
Під гаєм зими зупинилась,
Втонула у небо синє.

Зацокана кіньми швидкими,
Осіння історія лине,
Забута в недавній любові,
На горах засніжених стине.

В залишку слів не забутих
Осіння історія плаче,
Замерзло навіки у грудях
Вітряне серце гаряче.

Пустий тихий вітер...

Пустий тихий вітер
Розвіяв думки
По далекому світу,
Втопив у струмки,

Що бігли руками
До золу душі,
Торкали до серця
Неволі чужі,

Ламали бажання
І гріли негод
Замучені руки,
Заповнені вод

Безсилою міццю,
Яка пропаде
Під тиском твоїм,
Востаннє гуде.

Пустий тихий вітер
Наповнився враз
Сміхом щасливим
І духом образ,

Невинно поронених
Серед дітей
Занадто дорослих,
Подібних вістей
Не втримають душі,
Зламаються так,
Що й рай весь впустіє,
Зотліє під такт

Невинного граю
Зігнилих сердець,
Настане світу
Жаданий кінець.

Пустий тихий вітер
Востаннє злетить,
Востаннє зігріє
Горівшую мить.

Не розглядай мене...

Не розглядай мене
Крізь мрії давньої ночі,
Не полишай мене,
Відводячи зоряні очі,
Не забувай мене,
Шукаючи щастя нового,
Та просто живи мене,
Забувши про давнє «нічого».
Ти вічно житимеш
Під бурями хмари щоночі,
Ти мало житимеш
У спогадах тлілих дівочих,
Ти довго житимеш
Під святом підстрижених вій
Та вічно губитимеш
Душу сред втрачених мрій.
Не питай мене
Про голки, що серця навколо,
Не дури мене
Вітром, що грає так кволо,
Не зачиняй мене
У вічності довгих ночей
Та просто надій мене
На сяйво диких очей.

 

Прокинувшись у теплій весні...
 

Прокинувшись у теплій весні,
Підвівши зірки до небесних чар,
Танцюй під струни віт живих мені,
І лиш мені присвячуй дивний дар.

Ступай на пелюстки чорних ночей,
Всели у них багряні кольори,
Запалюй тисячі нових свічей,
Гаси чужі непевні вихори.

Там, де сідає вічності туман,
Сядь коло мене, ніжно обійми,
Зігрій мене теплом своїх оман,
Врятуй від вічної задушної війни.

Звільни мої думки з густих тенет,
Станцюй танок прощання і руйни,
Звали додолу світ в один секрет,
Що схований над прірвою тайни.

Коли зруйнує світ цей сам себе,
Востаннє зійде подих у раю,
Чекатиму завжди я лиш тебе
Біля тієї прірви на краю. 

Сонце твого чола...
 

Сонце твого чола,
Зорі пустих очей,
Тиха нав’язлива мла,
Згаслі золи ночей.

Гулко упала жовтінь,
Десь шурхотить білизна.
Сяду-но я коло тебе,
Іграшко мовчазна.

Тріщина коло грудей
Пестить замучену тінь.
Впало світло на дивну
Гру сонних цвітінь.

Мереживо подиху літа
Замерзло на нитці душі,
Заплуталось в дум твоїх чарах,
Упало у серця глуші.

Ница болюча сльоза,
Тихий жалю струмок.
Шумить червона ріка,
Лежить згусток думок.

Падають згаслі надії,
Гуде кімната пуста.
Впивається духом зламу
Тиха іграшка та.

Народна музика

Народна музика
Тече у глибинах моїх.
Впиває мене солодом,
Морить мене голодом.

Народна музика
Танцює в нас обох.
Грай музико, гори,
Плоди кохання нашої гри.

Народна музика
В трембітах твоїх очей.
Лети, музико, над гори,
Підкорюй вічні пори.

Народна музика
Щебече у нашім вогні.
Залиш мене наодинці з нею,
Най випалить повнею.

Народна музика
Вічно житиме в нас.

Калинове гроно упало додолу...
 

Калинове гроно упало додолу,
Розлилось рікою в горілому полі,
Стекло до хатини, де мати сиділа,
Пряла вишиванку сину поволі,
Молилась до Бога. Упала краплина
В ту річку червону, розлилася морем
По вишиванці, і сльози злетіли
До неба під хмари, упали злим горем
На сина долоні. Притиснув їх воїн
До серця близенько, їх болем упився,
Закрив балаклавою душу від світу,
До вишиванки старої схилився,
Що мати ночами йому вишивала.
Старенька хатина у полі горілім
Згадалася сину. Блакить похитнулась,
Гуде колискова у серденьку тлілім
Та тихо злітає з тих вуст недорослих.
Сидить бідна мати, звернула до неба
Свій погляд зсивілий, надіє на Бога,
Їй же лишень спокою треба
Для сина малого. Той тихо ступає
Стежиною красною серед згорілих
Сердець побратимів. Біль гулко злітає
З душ матерів осиротілих.
Лежать вишиванки в вербовому гаї,
Калиновим цвітом укрились, нікому
Уже й не потрібні. Забилися болі
У синовім слові, тяжкому й тремкому,
І думка непевна злетіла й упала.
До матері син ще нескоро поверне,
А поки на схід, куди річка червона,
Куди вічна мука укотре знов зверне.
Б’є град по серденьку, знов душі невинні
До раю під війн гуркоти підуть,
Знов синові рани болітимуть неньці,
Знов вибухне в серці невгасная лють
І виллється на балаклаву подерту.
Калинове гроно не раз ще впаде,
Не раз зронить сльози та мати старенька,
Втре втомлені очі й до рук припаде,
Та не сина, підхоплять чужії рідненьку.
Не верне той син до матусі в хатину,
Не обійме стару. Не побачить вона
Свою любу кохану дорослу дитину.
Дарма ллються сльози, дарма.
З уст матерів, що у темну годину
Були поруч завжди, останнє злетить
Тихе бажання: «Вертайся, сину».

До Шевченка

Коли душа моя маленька
Ще поглядала на цей світ
З неволі божої тихенько,
Тоді багряно-бурий цвіт
Уже вкривав степи безвольні,
Дніпро стражданням напував,
Тоді уже над старим людом
Кат страшний грізно панував.
Уже й тоді калину рвали
Та кидали ниць у багно..
Давно було те страшне діло,
Та не скінчалося воно.
Ще й досі плаче Україна,
Не замовкала ні на мить.
Немає змін, Тарасе, з часу
Як серце твоє тихо спить
Та гучно рветься до народу,
Та падає на зморшки рук
Натруджених сльозою..
Марно. Лунає залізнявий грюк
Старий кайданів тищолітніх,
Які дозволили вдягти
Собі на руки синам нашим.
Зуміли під ярмо лягти,
Та не зуміли встати прямо
З-під кайданів отих старих,
Сконали душі в степУ ріднім,
Отім степУ в землЯх сирих.
Кобзар на струнах виграє,
А кобза та не сміхом ллється,
А плаче, плаче, та до вух
Злим сміхом престрашним сміється.
Помилуй, мамо.
О Кобзаре,
О моя душе, полети,
Та утопись у тій печалі.
Молитви роняться з могил,
З тих міріадів курганів,
З Дніпра, з могучого й крутого
Та до запалених полів.
Там, де ягняток випасало
Дитя, не батько. Ще дитя.
А скоро буде, буде нашим
Хоч на хвилину те життя,
Що мама з татом обіцяли.
Ще не вродилась я тоді,
Як танцювали від гармати
Жилаві хлопці молоді.
Та я родилася узимку,
Коли сніги вкривали світ,
І ту обірвану калину,
І той багряно-бурий цвіт.
Коли росла я, задихалось
На Батьківщині ще ж життя
Під ярмами незримо-злими.
Уже й тоді злеє виття
Доносилося з-за кордону,
І зараз виють ті вовки
На золото Богдана, зриме,
А чи незриме..
Від снів солодких, вічно-вічних,
О Воле наша, стрепенись,
О наш Тарасе, дай нам сили,
О Слово твоє, пробудись
Та не зсинайся під брехливим,
Під награним усміхом знов,
Забудь про все, що було доти,
Яким шляхом ти досі йшов,
Бо ж подивись – нема стежини,
Є тільки вічні болота,
А ми там грузнемо, єдині,
Кому не страшна пустота,
Бо в ній живемо віки вічні,
Бо в ній той біль ще дужч болить,
Та ми вже звикли…І від кого,
Від кого серця боронить?
Від тих собак злих і поганих?
Ми ж їм довірились самі.
Ми сАмі творим ті печалі,
Самі заблудли у тій тьмі,
Яку за гріш собі спустили
Понад степи, понад моря.
Чи то ж ми винні? Винні. Винні!
Де ж та обіцяна зоря,
Що нас вела? Самі ведемся,
Самі стежини обмина
Та подаємо, вже безсильні.
Здолала серця німина.
Зараз росту сред бою злого,
Та я не плачу – я сміюсь,
Бо ж стало серце у народу
До шляху. Більше не боюсь.
Не змовкне правда наша, воля,
Під струни кобзи ми підем
До долі, вимитої кровю,
До думи, батьку, ми ідем.

 

Я тону в твоем каждом вздохе...
 

Я тону в твоем каждом вздохе,
Я живу лишь твоими словами,
Среди множеств людей прохожих
Я ищу тебя жадно глазами.

Лишь твой голос я слышу в ветре,
Что скитается по миру с нами.
Не лишай мою веру в той пропасти,
Что мы глупо вырыли сами,

Что я вырвала из преисподней.
Не вини меня в глупости давней.
Твоя строгость, нежность, открытость
Тебя делает только желанней

Порождению давнему дьявола.
Да, себя лишь во всем обвиняю,
И тебя, но только немножко…
Прости, я просто скучаю.

Глупость слов моих, быстро накиданных,
Не изменит то, что между нами.
Оставь меня в жутком молчании,
Что мы глупо создали сами.

 Інна Стяжкіна
9 клас
фізико-математичного
профілю
2014-2015р.р
 
Він-лиш силует напроти...

Він – лиш силует напроти,
Та скільки в ньому ніжності й добра,
І сидячи ось так перед тобою
Не в силах погляд відірвати.

Він – лиш силует напроти,
Що душу завжди зігріває,
І в найлютішії морози
Серця обіймами розжарює.

Він – лиш силует напроти, 
Що манить поглядом своїм,
І хочеться, забувши все на світі,
Віддатися спокусам.

Він – лиш силует напроти,
Що заворожує своєю простотою.
Години йдуть хутчіше за хвилини
Коли сидим напроти ми з тобою.

Він -лиш силует напроти,
Що завжди буде поруч,
Проживши все життя пліч-о-пліч


Не страшно разом помирати 

Твій погляд - крижана лавина...
 

Твій погляд – крижана лавина,
Не в силах вижити нікому
Та знаю я, що це лише частина
Того, що по спати не дає тобі самому.

Той лютий біль, що накриває душу
Заставляє серце битися у муках.
І втомлено летіти в пустоту
Тому, хто найсильніший на очах.

Ховатись від усіх завжди,
І навіть від самого себе..
Та потайки летіти у казки
Де все завжди закінчується добре.

Та в житті сурова є реальність,
Що казці не під силу повторить:
Чим вижче ти здійнявся в гору,
Тим швидше полетиш додолу.

Крізь темряву століть іде життя...
 

Крізь темряву століть іде життя,
Несучи ненависть і безлад- 
Ілюзію щасливого буття,
Руйнуючи життя ущент.

Настане день – пройде печаль,
І віра знову повернеться,
Сльози, ненависть і біль –
Вогнем надії опечуться.

Впізнаючи свою людину –
Серце вірний путь найде,
І скинувши туманну занавісу
Кохання віднайде.

Спускаючись у темряву століть,
Істину простую пам’ятай:
Лиш той кохання справжнє віднайде –
Хто серце в землю не ховає.

Мрії
 

Розбились мрії всі ущент,
Не повторити більше цей момент.
Наче тебе вбивають й оживляють
І просто ” вибач” промовляють.
І ніби далі треба йти,
А ти стоїш в обіймах пустоти.
Тобі в житті чогось не вистачає
Ти загубився в тому – чого немає.

   
 Тетьяна Савич

11 клас
хіміко-біологічого
профілю
2011-2015р.р

 
Він біжить


Він біжить…
Усі ми біжимо,
Та хто куди?
І, що тримаємо на цілі?
В думках ми, що тримаємо?
Куди спішим?
Кого чекаємо?
Про, що ми мрієм?

Він біжить…
Усі ми біжимо
Тікаємо від себе, ловим вітер…
Не розуміючи, що всім на все вже всеодно
І забуваємо самі у себе вірить

Він біжить…
Усі ми біжимо
Усі усім уже давно набридли,
Та він біжить і оббігає вітер
Не дивлячись на нас
Це він біжить, а він-це час!

   
   
   
   

 

 

 


Top