Привіт!
Мене звати Люба Юзвяк. Я учениця 10-БХ класу ПМЛ «Елітар».
Після початку війни, на наступний день я поїхала до Польщі. Дорога була непростою.
Труднощів з місцем проживання в мене не було, тому що в Польші живуть мої двоюрідні сестри, в яких я і живу.
Польша приняла нас дуже тепло, одразу після перетину кордону стояла велика черга машин, люди одразу забирали українців і допомагали їм чим могли, приймали до себе додому. Також як я приїхала до Кракова сусіди моєї сестри намагалися допомогти всіма силами.
Місто Краків в якому я живу дуже мені подобається, в ньому є багато історичних пам’яток, цікавих місць.
Я планувала поїхати до Польщі вже цього літа, але звичайно не через такі обставини.
Труднощів в мене не виникало тому що тут є мої рідні які допомагають мені. Але попри все, я вже хочу повернутися додому на Україну, до своїх рідних,до рідної домівки.
Всім привіт!
Мене звати Настя Кашаєва, я учениця 10-БХ класу ПМЛ «Елітар» .
Через війну між Україною та Росією, моя мама вирішила їхати в Польщу, аби бути спокійною за наше життя. Вдома залишилися моя бабця та тато, якій вирішив йти в тероборону, але, через брак місця, йому сказали чекати на дзвінок. Залишилися моя собака Ельза, її сім цуценят (одне вже віддали в тероборону) та два моїх котика. Дуже сумую за ними й надіюсь, що скоро все буде мирно.
Моє життя до війни:
Я ходила до школи, спокійно зустрічалася з друзями, бігала кожен ранок зі своєю Ельзою, без страху, що ось-ось буде сирена, приймала душ, врешті решт, я спокійно спала в ночі.
Моє життя в перші дні війни:
Війна ніби поділила моє життя на до та після. Я зрозуміла цінність будь-яких приємних або навіть неприємних моментів. Звичайні назви днів, такі як: понеділок, вівторок, середа та інші, перетворились в перший день, другий і т.д. Ніколи не думала, що прокинуся зранку не від фрази, яку мама зазвичай говорить «Прокидайся, в школу запізнишся», а від «Вставай, доню, в нас війна».
Це був як жахливий сон, проте, це реальність.
Мама дала вказівку збирати всі необхідні речі й вдягтися тепліше. Моїх перші три ночі пройшли в одязі, із кросівками на ногах, з портфелем на спині, в шапці на голові й телефоном в руках, аби моніторити повітряні тривоги. В будь-який момент я була на готові бігти. Куди, правда, незнаю. Мені пощастило, тому що в моєму будинку є підвал, проте, він маленький й була мала вірогідність, що він нас врятує. Я не спала ці дні, просто не могла зімкнути очі. Страх повністю мною заволодів і я не могла дати відсіч цим емоціям. Далі ще два дні мої пройшли в підвалі. Я з нього майже не вилазила. Четверта та п’ята ніч теж пройшли в ньому, я заснула на декілька годин, ніби заряджала акумулятор свого тіла.
Спокійно я вже точно не жила, як і інші люди.
У дні, коли мама дозволяла вийти на вулицю, я ходила допомагати волонтерам. Та й взагалі, хотілось хоть чимось допомогти нашій країні та ЗСУ. Я плела сітки, перебирала речі й віддавала на допомогу біженцям, постила сториз, які закликали допомагати волонтерам. Мої буденні сториз в інстаграм змінились повністю на тему війни й замість звичного повідомлення «привіт», стало «як ти?» або ж «ховайся в укриття!».
Мама заборонила мені не те щоб просто бігати зранку із собакою, а взагалі виходити на вулицю. Це настільки мене засмучувало, проте, я розуміла — вона просто хвилюється за мене.
Ми спробували відволіктися буденними, звичними нам, справами, але це допомогло тільки до чергової повітряної тривоги.
Згодом, на дев’яту ніч, в наш двір влізли мародери й зламали наш паркан. На той момент мій страх відійшов на задній план й з’явилася злість. Я стояла з ножем і сокирою в руках, була готова одразу ж вийти на вулицю й показати, хто тут хазяїн! Ця історія може здатися дивною, тому що в нашому місті, зазвичай, було спокійно, проте, це правда. Поліція приїхала пізно й нікого не знайшли. Мама, звичайно, дуже злякалась, й вирішила їхати у безпечніше місце.
На дванадцятий день війни ми перетнули кордон Україна-Польща.
Моє життя в Польщі:
Я не плакала, коли покидала рідний дім й країну. Мій мозок не хотів сприймати реальність. Тільки тоді, коли я перетнула кордон, на моїх щоках була злива з моїх сліз.
Багато людей та дітей стояли на кордоні й трусились від холоду, адже вітер там — шалений, а температура повітря була досить низькою.
Мене здивувала доброта поляків. Вони давали все необхідне людям. Чай, їжа, прихисток, речі, все що тобі треба. Мені було, чомусь, соромно приймати їхню допомогу. Думала про те, що є люди, яким це потрібніше.
Мене, маму, й меншого брата відвезли до Янова, селище під Варшавою. Одна із причин, чого мама вирішила поїхати — відсутність роботи, до того ж у всієї сім’ї, а сімейний бюджет у нас закінчувався.
У Янові вона знайшла роботу в оранжереї і ми жили в будинку, де знаходяться працівники з України. Нам виділили одну кімнату на трьох і я була дуже рада, що нам дали прихисток і я зможу спокійно поспати. Я швидко адаптувалась за три дні, вчила польську мову, бігала зранку у місцевому лісі, допомагала мамі, проте не зупинялась вести кібервійну з росією й допомагати дистанційно ЗСУ і волонтерам.
Згодом, мама сказала , що ми переїзджаємо, тому що ця робота для неї є важкою і пані, яка нас прихистила, вимагала наднормово й швидко працювати, від чого здоров’я мами значно погіршилося.
Ми поїхали в місто Конін, в готель «Портофіно». Там надавали прихисток біженцям на два місяці. Нам виділили будинок й надали все необхідне для життя. Я безмежно була рада й здивована такою добротою польського народу.
Доречі, коли ми приїхали туди, нас чекали моя тітка й прабабуся. Я так за ними сумувала й нарешті змогла побачитись. Місяць життя там пройшов швидко. У цьому готелі жило більше ста біженців з України. Від маленьких діточок до похилого віку бабусь й дідусів. Я допомагала гратись й доглядати за дітьми, прибирати територію готелю та доглядати за своєю прабабусею і, якщо було потрібно, допомагала й іншими людьми похилого віку.
Я звикла до того місця й не хотіла переїзджати. Люди були дуже приємні й хороші. Нажаль, вони багато чого пережили, я почула багато болючих історій про те, як ракети зруйнували чийсь дім, взяли в полон людей чи як під обстрілами агресорів вони виїзджали з країни, аби тільки залишитися живими.
Я звикла до діточок, за якими доглядала. Мене проводжало купа дітей й навіть декілька бабусь. До останнього моменту я намагалася стримувати спокій, але коли в моїх обіймах почала плакати дівчинка Аліса, з якою я найбільше проводила часу, я теж не змогла стримати сліз й моє серце країлось від болі розставання, проте, я думаю, доля нас зведе знову.
Ми переїхали вже в третій раз у селище Жеркув, ближче до Познані.
Мама знайшла нову роботу по своєму профілю маляр-штукатур. Нас поселили знову у будинок, де живуть українські працівники, але тут набагато комфортніше, чим було спочатку й люди приємніші. Стараюсь адаптуватися тут.
Я дуже сумую за сім’єю, яка залишилася в Україні, за друзями, музичною школою та Елітаром й за улюбленими вчителями. Сподіваюся, що скоро все буде мирно й я зможу повернутися в рідну країну.
